Именно

А вот с этого места поподробнее, пожалуйста.

Между прочим Саурон! А Илуватар завещал делиться с ближними и дальними. А все потому, что жадность Моргота сгубила и гипертрофированное чувство собственной охренительности.

Конечно-конечно как кольца разной ядовитость - так своим врагам, а как колечко сильно-могучее и периодически полезное (забабахать там башенку какую) - так и себе любимому. Пожалуйста, ни в чем себе не отказывай! (а вдруг удастся опять спионерить и попользоваться)

Ох, тут лучше и не представлять, какая связка из "бубликов" Всевластья и не только скопилась бы нашее у этого кендера. И не думать, что из этого бы вышло.
Скажем так: и хорошо, что нет там кендеров. А то было бы - прощай, Средиземье.   и ещё вдобавок - хны....

Да еще Кот сотворите с Мелькором кендеров, овражных гномов, гномов-механиков и просто гномов. И вообще сотворили Серую Драгоценность Гаргата и такое произойдет в Средиземье, что Уэйс и Хикмен удивятся и сварганят новый роман.

Н. Е. Піддерев´янський
Весілля в Ангбандівці..

Шанувальникам рольових ігор присвячується.

*   *   *
Море хвилювалось, сточуючи берег острова Балар, як зграя дуже голодних пацюків. Ніхто не звертав уваги на красивого парубка, котрий благав великого Тулкаса про допомогу, але не було настрою у валара. А хлопець благав досить голосно, так голосно, що почав ссати в море. Побачив Ульмо таке неподобство та жбурнув хвилею так, що хлопця добряче стукнуло головою о стовбур дерева за лігу від берега. Хлопчиську, навіть якщо він нащадок Фінгона, треба подарувати трошки розуму. Від удару о деревину в голові щось хруснуло і думки стали більш чіткішими. А все чому? Замало цього підлітка пиздили, а Кирдану було не до хлопця, бідного сироти, хоча і принца.
- О Тулкас! Допоможи нам, бо підкрадається пиздець підступний для ельдарів.
- Вас пиздять, бо пиздитесь погано, зовсім погано. Поглянути нема на що, - позіхаючи мовив валар, смакуючи пепсі в скляній пляшці, - Де глобальний бехтерець, а з кирасою зовсім пиздець. Ні, нехай тебе втішає Нієнна, ядрі її за ногу. Вона усіх кохає, затрахає до смерті, а потім кохає.
Давши особливо цінні вказівки, Тулкас знову почимчикував до ліжка, в перину, що зробила добра Несса, кохана жінка. Валар позіхнув і, як тільки голова торкнулася пуфика, смачно заснув. Від храпу зі стелі навіть посипався пил. До спальні ввійшов Намо Мандос і, нічого не кажучи, почав пиздити дрючком небесного розбишаку. Пиздив не так, щоб і довго, але і немало, навіть ледь запихався.
- Пішов ти в мандос! – не відкриваючи очей сказав Тулкас, - Гидка комаха, тебе не поважаю, вонючка злоєбуча!
Удари становляться все болючішими і валар спочатку відкрив одне око, потім інше.
- Ти вже тут? І ти не глобальний, брутальний тип, поводир дохлих тушок, паскуда небезпечна, відрижка Еру.
- А що глобально, вилупок паскудний з мозком маленьким, як у птаха, що хаває комах. З ельфями я не знаю що робити.
- Мені це похрен, блядський козел. Твоє місце на цвинтарі! – відповів Тулкас, спльовуючи морську воду, - І ти приперся, водяний? Ульмо, мені не подобається морська вода. Від неї воротить і шлунок протестує. Ти не глобальний, паскуда з водних омутів морських.
- Зроблю з тебе жабу! Глобальну і мерзенну, з бородавками та пикою огидной, в бляшанці, на консервну банку схожу дуже сильно. Ауле таке зробить, що навіть Морготу стане сумно.
- І це не глобально, - продовжував позіхання Тулкас, - Усе це хрень, котра варта гівна.
- Сам ти гівнюк, - топнув ногою Ульмо, - Тобі потрібні грибовидні хмари, сполохи, вояки з важкою зброєю, дракони в крутому піке? Треба щоб скипіли води моря, згарища навкруги та гори, щоб дрогнули камінням?
- Як чудово! – примружив очі Тулкас, - Ще трошки лави і буде просто гарно.
- Що? Арда стане пустелею безкровной! – схопився за голову Мандос.
- Тоді буде можливість розгорнути плечі, та показати все кому що потрібно. Мене боїться Мелькор, вилупок паскудний, його я не вважаю суперником.
- Мелькор розумний, - підняв палець Мандос, - Він не знає, чого від глобального придурка…
- Це я придурок? – сів на ліжко Тулкас, - Це, як я вважаю, наїзд мерзенний. Добре.
Тулкас витягнув з під ліжка боксерські рукавички і почав їх надягати. Вийшов на балкон, але все спаскудив Торондор, помет котрого залив очі бридкою жижею. Що поробиш, бідолашна пташка скуштувала щось несвіже і її пронесло прямо на Тулкаса.

*   *   *
Сидить непереможний Тулкас під деревом, жалісно так дивиться на жінку, котра відмиває його голову духмяним милом від орлиного помету. Як гарно. Навіть лаятися нема ніякого бажання. Кохана Несса може не зрозуміти лайки і тоді буде погано. Візьме лагідною рукою дрючка і тоді ховайся де можна.
- Такого хлопця облайнали, але не глобально. Я цьому вилупку все пір'я на сідниці повириваю, - шипів Тулкас.
- Коханий, не репетуй! Краще відпочинь, скуштуй оселедців, здравурчику. Неподобство зникне саме, зробивши своє неподобство.
- Люба! Мене заїло все. Може чогось зробити? Таке величне, велике?
- Побийся з Мелькором. Може воно легше буде?
- І що? – підвівся Тулкас.
- Що, що! Ну і все, - посміхнулася вала, - Може покохаємось?
Тулкас щось рахував на пальцях, а потім підхопив Нессу і поніс до великого стогу запашного сіна.

*   *   *
Під великими піками Тонгородріму, в своєму палаці в Ангбандівці, сидів сам великий та жахливий Мелькор, дивився з вікна на веселих орків, та кісткою ельфійки, ковирявся в зубі. Валару було сумно, дуже сумно. Залізна корона з´їхала  на вухо, в животі урчало, в голові тупотіло. Мелькор подивився на Гортхаура, котрий листав анатомічний атлас, та хитав головою.
- Тобі щось не подобається? – позіхнув Мелькор.
- Повелитель! Багато недоліків в цих орках. Може перейдемо на людський матеріал?
Зал дрожить від грохоту так, що задзеленчало скло у вікнах. Гортхаур пригнув під стіл, та ще накрився стільцем. Що ж це таке? Невже у валарів терпець урвався?
- Що за хуйня? – пожав плечима Мелькор, - Подивимось, хто це приперся до мене?
- Ой, бля, - прошептав Гортхаур магічні слова, обернувся летучою мишею, та сховався на стелі.
- Моргот! Виходи труслива паскудо! – почувся голос Тулкаса.
- Коз-зел! – процідив скрізь зуби Мелькор, - Ну його в дупу.
- Виходь на каючний драй, пидрильна жаба! – ревів Тулкас, - Не бажаєш? Ну і хрен з тобою, покидьок блядський!
- Доколупався, - посміхнувся валар.
Тулкасу настопиздело стояти біля палацу і він, гордий своєю перемогою пішов до Ороме. Гортхаур спікірував на стілець і знову став собою. Мелькор звисока подивився на слугу, а потім ласкаво торкнувся Гронду.
- Боягуз! І це дуже правильно, бо він здоровий, я б казав, що…
- Глобальний?
- Це він так вважає, - відповів валар, - Знання – це сила! А коли є сила ум не потрібен. Кажи, що таке надумав. Бачу твою посну фізію і мені стає смішно. Невже таки додумався до чогось глобального? Тьфу, слово причепилося.
- О, Тричі Найвеличніший, котрий…
- Грондом переєбу!
- Придумав я зробити всякі персні, - знітився Гортхаур, - Та показати цим харцизякам хто в хаті хазяїн, а хто пес паскудний.
- У всякому разі не ти хазяїн! Зрозумів, лайдак прищелепкуватий. От пам’ятаю раніше було весело.
- Прийшов Тулкас і почав усіх пиздити і одпиздив, як тільки конопель не натіпав.
- Мовчи йолоп! Мовчи! Все тому, що я ніколи не полюбляв займатися хоровим співом. Я великий соліст великого та малого безчасся . Я творець, деміург, а не євнух з хору Еру.
- Може дамо оркам змогу думати? – висказав свою думку майар, виміряючи циркулем орочий череп, - Не так вже забагато для цього треба.
- Дурний ти, - відповів Мелькор, - Думати дуже болісно. Навіщо нам чорна рада? Не треба спричиняти малечі біль. Я сама доброта! Я пацифіст хренов! Я світлий до нестями. Добрий, доб… У нас немає свіжої ельфятини? Як це добре з точки зору Еру зробити ельфей молодими. У них постійно солодке м'ясо, особливо ляжки та грудинка.
- Може спіймаємо парочку феанорингів? – облизнувся Гортхаур.
- Тьху! Треба було вихолостити їх в дитинстві. Спіймайте мені Галадрієль.
- Скуштувати таку красуню? Володарю, може зробити з неї орчицю? 
- Телепень! Дурбецало валінорське! – розсміявся Мелькор, - Про чарівне треба думати. Переламаємо золотоволосці кістки, перенесемо її до найближчого озера і ти будеш грати на лютні, та співати гарних пісень. Будеш мелодійно співати, а не ревти, як Маедрос на моїй башті.
- Нехай летить Анкологон? – спитав прислужник.
- Проглот він. Нехай підуть барлоги.

*   *   *
Темрява опустилася над північним Лотлорієном. Темно, як в дупі у Моргота, навіть ще темніше. Коряги, як гострі кістки якоїсь тварюки чіплялися за одежу, дряпали руки, заважали йти по своїм справам. Демони, пихкаючи димом, не звертали на це уваги, лише пихкали сірчаним ароматом, бо дуже тхнуло ельфятиною.
- Скажи мені, брат Удунгот, навіщо так лембасить володаря? Навіщо йому ця сука?
- Нам цього не зрозуміти, брат Моггот. Ну як же воно тхне. На тобі, дивнючисть погана!
Вогняний хлист звівся у темряві і крик захлинувся в кущах шипшини. Барлоги витягли маленький трупик і почали його уважно розглядати.
- Яка красуня. Ти подивись яка в неї філейна частина? – облизнувся Моггот, - Хоча маленька, дюймов чотирнадцять по діагоналі. Почнемо з грудинки.
- Ділимо на рівні частини. Яка ж вона ніжненька, - насупився Удунгот.
- Хто тут? А не пішли б ви туди, звідки Валінору не видно! – почулося поряд.
- Хто тут базікає? Ми зараз покуштуємо свіжини, а потім собі підемо. Пиздуй звідси, купа лайна Еру. Виходь сюди падлюко первородна! – в один голос казали демони вогню.
- А-а! Ва-ва-валар-аукари! – стихав голос в лісовій темряві.
- Бояться, значить поважають, - позіхнув Удунгот, - Ти, брате, потроши тушку, а я знайду шампур.
Моггот одним махом відрубає голову дівчини та жбурляє її куди подалі.

*   *   *
В дельті річки Сіріон зібралося велике збіговисько ельфів, котрих фортуна, у карколомному стрибку випхнула куди подалі, щоб не муляли очі Морготу. Може цей мерзотник про них забуде. Та куди там. Мерзотники пам’ятають все, що треба і особливо те чого не треба.
В невеликому огрядному будиночку на великому сексодромі, на білому простирадлі кохалися Келеборн та Галадрієль. Їм було непогано, зовсім непогано. Володарка примружила великі очі, як велика кішка, тільки що не мурчала, але Келеборн не міг відірватися від думок про музику, реквієма, присвяченого загибелі Гондоліна.
- Коханий, ти скоро? Я вже не можу, - шепотіла Галадрієль.
- Послухай чарівну мелодію. Зараз…
- Якщо зараз я не буду мати задоволення, то реквієм стане твоїм, - прошипіла жінка, - Ну? Я чекаю.
Біля дверей почулися злякані крики когось з синдарів. Впало щось металеве, наповнюючи грохотом приймальню. Володарка підіймається з сексодрому, вдягає халат, та нервово пішла до дверей, не звертаючи на чоловіка жодної уваги.
- Елберет, вашу Гилтонієль! – невдоволено крикнула ельфійка, - Ви відірвали мене від державних справ! Що там скоїлось?
- Матінко! – упав в ноги ельф, - Спасайся хто може! Зовсім поруч демони! Вбили мою Даелот, вбили та захавали, паскудні харцизяки!
- Туор! Туор, щоб тебе підняло та гепнуло! – топнула босою ногою принцеса, - Ідриль тебе за ногу!
- Чаво, - позіхнув Туор, - Я спочиваю. Які на хрен демони посеред ночі?
- А спіймай мені демона! – топнула ногою володарка.
- Яких демонів? Розбігся, як же! Наугламір тобі в…
- Хамло гондолинское!
- Кобила доріатська!
- Мамо, не гавкайте! – втрутилась Келебрайна, - Не бачите, у людини клімакс!
- А ну кажи ще раз, - прошипіла Ідріль.
- В нього клі…
Принцеси, не довго думаючи, розпочали бійку, звалилися на підлогу та почали тузити друг дружку так, як це можуть робити тільки розлютовані жінки. Ідриль швидко зняла з себе юбку та накинула її на супротивницю, але гострі нігті впилися в грудь. Охорону, яка розняла принцес врятували тільки металеві кольчуги. Декотрий час розлютовані дівчата урчали, як кицьки під час течки, а потім заспокоїлися.
- Я самотужки буду битись з барлогами! – топнула ногою володарка.
- Мамо, ви…, - стурбувалася Келебрайна.
- Тихо, - закрив коханій рот Елронд, - Нехай пиздує. Для кого мама, а для кого теща!
Келебрайна щось пробормотіла та знепритомніла, впавши на руки свого коханого. Галадрієль пішла до себе, і тільки похитала головою.
- Кохана, йди до мене, моя небесна пташка, - благав Келеборн.
- Я буду битися з демонами та не посоромлю слави дядечка Фінголфіна.
- А як же я? – знітився принц.
- В тебе що? Руки відсохли? – роздратовано відповіла жінка, дістаючи зі скрині розкішне міфрільне вбрання та валінорський дурилом системи меч.

*   *   *
Копита великого жеребця несамовито тупотіли лісною дорогою. Серед дерев гобіти голосно сперечалися з білками за місце під Сонцем. Треба сказати, що пухнасті руді звірята мали явну перевагу і вже відвоювали декілька дерев, проголосили самостійну державу, та обрали свого короля Рудохвоста X.
В дамському сідлі сиділа красива жінка, вдягнена в пишну міфрільну сукню, на поясі меч в срібних піхвах, на лівій руці легкий щит. Голову прикрашав срібний шолом з сяючою діамантовою зіркою.
- Покидьки! Забери їх лихоманка! Паскудні пацюки, пройдисвіти! – шепотіла красуня.
В хащах, зовсім поряд, чимось неприємно тхнуло, так тхнуло, що зовсім памороки забило. Щось вогняне вихопило володарку с сідла, вдарило о землю і перед очима замиготіли міріади яскравих зірок, котрі згасали, окутуючи думки темрявою. Потім знову наступив день. Галадрієль була роздягнена, дбайливо загорнена в ковдру, та зв’язана по рукам та ногам. Два великих страховидла пакували її речі в тюк, а на галявині смажився жеребець. Бідолашна тваринка.
- Що це було? – застогнала жінка, - Розв’яжіть мене!
- Це вона, чи не вона? – пожав плечима Моггот, - Чого це її голова поголена геть уся, як сідниця? Може вона паршива, як лісова сучка?
- Тупий ти, брате! – розреготався Удунгот, - А я розумний! Ельфя не паршивіють, а поголилася вона тільки тому, щоб патли не заважали шолом носити. Дивись, точно вона, трясця її мати! Пішли повечеряємо, а потім вже підемо на північ.
Галадрієль з жахом дивилася, як барлоги жерли її улюблену конячку, хотіла розв’язатися, але марно. Тільки і оставалося, що ревіти белугою, тільки б знати, як це робиться.

*   *   *
В великій залі, у червоному кутку, під іконою Еру сидів Гортхаур, та чітким голосом проводив політінформацію для його моцності та зацності Мелькора. Пан володар Тангородріму дивився на лису красуню, хитав головою, навіть не слухаючи текст передовиці «Ангбандіше Беобахтер». А там було про що послухати, особливо про придворні плітки, фотозвіт про військові дії в дельті Сіріону, та прогресуючу шизофренію нащадків Феанора.
- Яка зустріч, - привітався Мелькор з полонянкою і, жестом, наказав своєму підлабузнику заткнути пельку, - Моє вітання, чарівне дівчисько!
- Е-е! Мне! Ік! – почулася відповідь.
- Не зрозумів, - усміхнувся пан.
- Володарю! Принцеса хоче сказати, що просто знепритомніла від такої честі, і просто несповна розуму від щастя, - прокоментував Гортхаур, відганяючи від благодійника паскудну муху.
- Це справді? – здивувався валар.
- Вилупки! Щоб у вас пір´я в роті поросло! Паскудники! – відповіла володарка.
- Дуже приємно! Мене звуть добрий дядечко Мелькор. А красуні, особливо ельфя, повинні бути чемними, добрими, а не повторювати поведінку орків, моїх бідолашних діточок. Коли їх робив, був дуже п’яний. От і виросло те, що виросло. Я радий вітати в моїй оселі донечку улюбленця Манве, короля Фінарфіна. Я тобою, моя пташка, повечеряю. Це буде дуже смачно. Я так гадаю.
- А навіщо? – перелякано прошепотіла Галадрієль.
- А справді, на кой ляд? – почухав потилицю Мелькор, - Може зробити опудало? В сусідній галактиці є чудовий таксидерміст, як його там?
- Може її проорчити, та…, - почав було Гортхаур.
- Мовчи, бовдур! – обірвав валар, - Дурбецало. Де мій Гронд?
- Володарю, ось вам Гронд, - звиваючись, як отой вужик, подав молота майар.
- Ось і добре! Живи та розмножуйся, прекрасне опудало, - позіхнув Мелькор, -  Я геній! Тобі час одружитися на принцесі нольдорів. Ви будете чудовою парою, котра народить кучу славних мерзотників.
- Тільки не це! Володарю, благаю! – впав навколішки майар, - Я бажаю залишитись мерзотником, маленьким таким мерзотником.
- Мовчи, повітряне мишеня! – грюкнув кулаком Мелькор так, що скло задзеленчало в шибках, - Слухай мене, пацюк огидний, бридкий, мов зграя недоносків! Тингол трахнув Меліан та породив Лучіень. Лучіень, трахнула Берена. Діор трахнув Німлот. Ельвінг трахає Еаренділя. Дивнючість квітне розбещеним садом, а це огидно і нелогічно. Меліан була з тобою одного поля ягода, ягодиця, просто дупа. Чим ти гірший за неї? І буде записано в «Чорній книзі Арди»: «Гортхаур закохав Галадрієль так, що народилося в них щось таке, не зовсім те!» Треба проводити селекцію серед керівної верхівки нашої рідної Тангородрімщини!
- В неї вже є чоловік! – заволав Гортхаур, починаючи битись головою о стіну.
- Це правда? – здивувався Чорний Володар, дивлячись на ельфійку, - Барлоги! Барлоги, вашу, через три чорти та в Еру і не тільки в нього!
Удунгот з Могготом пали ниць перед хазяїном, навіть не пихкали сірчаніми парами і були самою добротою.
- Сідлайте, хлопці, Анкалагона! – продовжував мовити Мелькор, ласкаво торкаючись шовковистої шкіри на дупі принцеси, -  Зробіть нашу чарівну принцесочку вдовою. А тепер пішли звідси геть!
- Це підступно! – зарепетувала жінка.
- Чого тобі ще потрібно, кобила нольдорська? – пригрозив великим, як сарделька переросток, пальцем, - Подивись на чесне, без валінорських вад лице! Дивись, який він розумний, красень парубок, майстер золоті руки, рідкісна паскуда, з родоводом, котрому можна тільки заздрити. І все це в одному флаконі.
- Моє фі-фі-фя-феа полетить в Мандос, - плакала красуня, - Він мене захистить.
- А вона, таки, це зробить! – зрадів Гортхаур.
- І не радій! Весілля, таки буде! – заспокійливо відповів Господар, - Є в мене краплі. Дуже непогані, як мені здається.
Мелькор дістав з шафи діамантовий флакон з лайноподобною сумішшю і влив декілька крапель в рот полонянки. Тіло Галадрієлі вигнулось дугою, захрипіла, та знепритомніла.
- Ізгара! Ізгара, стара стерво! – позвав пан служницю, стару орчицю, котру орчили вже друге століття, з того часу, як вона була ельфійкою.
- Я тут, мудрий повелителю! – схилилася в поклоні орчиця, - Сучку на кухню?
- Мовчи, короста! Наречену Гортхаура Жахливого помістити в гостьові покої, покласти на нари, та готувати до славного весілля! Зрозуміло?
- Як скажете, - відповіла Ізгара.
Конвой з десяти орків підняв ельфійку на ношах та винесли з покоїв володаря. Гортхаур важко дихав, та розтирав на лобі великі краплини поту.
- Я цього не винесу!
- А що тобі ще робити? Винесеш, паскудо, бо я так бажаю! – розреготався Мелькор.

*   *   *
Під драконовим крилом земля була просто чарівною, навіть після багаторічної війни між ельфами та орками, бідолашними холопами, в котрих чуби тріщали під час бійки валарів з Мелькором. Анкалогон, велика ящірка з крилами, зробила бочку, пару імельманів, ввійшла в круте піке і залихватськи зайшла на злітну смугу, та плавно приземлилася на невеликий загін орків аеродромної команди. Барлоги, не поясняючи нічого, схопили начальника аеродрому, надавали йому стусанів, та посадили на палю за провину, яка стане ясною пізніше.
- Хто пахан цих телепнів! – заревів Моггот так, мов на нього приснули первісними водами.
- Тепер я, Гришнак! – пав ниць брудний волохатий орк, - Кого треба запиздячити?
- Келеборна! – відповів барлог.
- Що? Ні! – заволав орк, - Тільки не це! Там…
- Не треба, гівнюк, з базару злазити! – топнув ногою Удунгот, - Не доведеш до цугундера цього гоміка з дудкою, тобі такий вишак буде, що навіть хазяїну стане моторошно. Не треба мене брати корявими понтами, вонючка злопихата!
- Шеф, що ж мені робити? Проклята дивнючість не за справою батон крошить! – волав Гришнак, - Я зхуїв, як котик,  без барабану! Як спиздили золотоволосу дівку, зовсім стало погано. Маленького Азога пам’ятаєш? Помер, як почув гімн Йаванні. Шльому бачив? Кокнули і кінці в воду! Орченятко, наша краса та гордість! Навіть згадувати паскудно, після тортурів світлом Аману, обельфячився та подався до Валінору.
- Зрозуміло! – пророкотав Моггот, - Збирай братву та будемо брати ельфячу малину. Там є первак, самограй та багато браги! Винесемо їх к хреням собачим!
- Ну так, натурально! Бля буду в натурі! – підтримав собрата Удунгот.
В цей час з неба почувся клекотання, шорок великих крил: «Це я, Торондор! Анкалагон, виходь на нечесний бій! На зльоті буду бити обов’язково!»
- Мелькор акбар! – відповів дракон, шкрябаючи пазурами каміння, та злетів.
В небі роздавалося клекотання, шипіння, летить пір´я, рясним дощем капає кров. Згодом повітряна бійка відкотилася за кромку ліса і її перестало чути.
- Хлопці! – казав Гришнак, вип’ятив чахлу грудь, - Ельфя забили нашу братву, з котрою куштували не один казан баланди1! Помстимося за них! Гхаш! Гхаш! Гхаш!
Несподівано з хащі вилітає ельфійська стріла та встряє в стовбур величезного дерева.
- Шо, знову? – знітився барлог, - Кайф ломають, паскуди!
З напівтемряви вискочили нолдори разом з дружиною броненосних рибалок з роду Беора. Бійка була запеклою настільки, що було тільки бажання вижити. Нольдорська сталь блищала нестерпним для морготових прислужників сяйвом, а шалене світло Аману сліпило очі, палило їх нестерпним вогнем. З першим сонячним промінням адани та ельфи зникли, як і не було їх зовсім, так привиди, глюки, кошмарний сон.
- А чи не завівся тут стукачок? – спитав Моггот в Гришнака.
- А в натурі! Не має, вельможний пане! Не так вже давно прийшла з Гондоліну банда харцизяк та пройдисвітів та займаються гоп-стопом.
Почувся ідіотський сміх і на поляну вийшов орк, хворий синдромом Дауна, та почав стрибати, піднявши очі на згасаючі зірки. А потім, зробивши вінок з дикої коноплі, заспівав дивний ельфійський шансон.
- Ну, бля! – розлютився Гришнак та стукнув орка по фізіономії.
- Що це було? – прийшов до тями бідолаха, - Де я? Опаньки, валараукари! Келеборн вийшов подихати повітрям та…
Серце не витримало напруження та розірвалося на маленькі шматочки. Моггот витер сльозу та призначив померлого героєм та кавалером ордену Гомілкової кістки. А тим часом ловча команда побігла на полювання за Келеборном. Через деякий час почулися неперекладаєма гра слів з домішкою ідіоматичних ельфійських фраз. Гришнак, стройовим ангбандським шагом, цокаючи копитами, підійшов до барлогів та відсалютував ятаганом.
- Ваша вогневеличність! Ми спіймали хмиря! Частина особистого складу, близько куреня, пала смертю хоробрих від аданів та шизанутих ельфів.
- Подивимось на це Доріатське диво! Бля буду, він! – захлопав в долоні Удунгот, - Басмілля Мелькор! Илла акбар!
Келеборн хотів заховати флейту, але не тут то було, орки вирвали цяцьку з його рук, а потім розіп’яли принца на великому олтарі з чорного каміння. І почалася церемонія, котру бачило багато орків, але нема кому тепер розповісти про це неподобство, огидне та мерзопакостне. Орки почали дикі танці перед кам’яним ідолом, а потім вирізали серце Келеборна, умастили кров´ю страховидло. Моггот одним ударом відрубав голову принца, та кинув її в бурдюк з розсолом.

*   *   *
Усе ангбандівське панство було у захваті, стовбичило, як незрозуміло хто на дворі та дивилися на відрубану голову Келеборна. Так з ними треба! Мелькор, спираючись на свій молот, дивився на це збіговисько, посміхався і був у доброму гуморі, чого не скажеш про бідолашного Гортхаура. Майар, чухаючи потилицю стилом, складав список шановних гостей, котрі повинні бути на весіллі. Ось тільки з родичами нареченої якось не складалося. Не посилати ж герольдів до Гіль-Гелада, котрого не так давно коронували і хлопець, на радощах втопив корону в заливі Балар. Володар Тьми дав знак розпочинати бешкетні веселощі, а сам пішов до зали. Гортхаур почимчикував за ним, нещасний, як отой спанієль.
- Ваша моцність! Може воно не треба того весілля? – жалісно скиглів учень Ауле, - Моторошно це!
- Треба, друже! Треба! – розреготався Мелькор, - Як там наречена?
- Спить, гадина!
- Ти звичайно, чоловік, але сука порядна! – продовжував валар, - Подаруй їй палкий поцілунок, подаруй квіти.
- Було вже, - болісно схлипнув Гортхаур, - Не прокинувшись, спросоння, послала, перепрошую, у Вашу сідницю, а потім продовжила благати Мандоса про своє феа.
- Молодий ти ще! – торкнувся долонею голови Гортхаура валар, - Треба робити не маленькі, а великі капості. Твоє весілля буде нашим реваншем. Красень майар з красунею жінкою пробудять Манве.
- Ой, тоді буде хреново, ой непереливки буде, - заволав Гортхаур, - Ой буде цорес, ой бубновий туз.
- Мовчи, бовдур! Анкалогона збили над Сіріоном і бідолашна тваринка ледве дотягнула на наш аеродром. Тваринку я вилікую. І тебе вилікую так, що мало не буде. Важко тобі без баби, а спермотоксікоз річ не дуже добра. Пішли до твоєї красуні, подивимось на її гарненьке обличчя, пухкеньки губки. Це ж не жінка, а стиглий персик. Тьху, уявив собі, ну і капость.

*   *   *
Будуар нареченої майара був на диво вишуканим, навіть нари, зроблені з залізного дерева, були тонкої роботи. Галадрієль спала на шкурах. Її тіло чарівне і на диво бліде, було гарним, та холодним, мов зроблене з мармуру. Служниці розбирали речі, роздивлялися подарунки, готували вбрання з дорогого чорного оксамиту.
- Яка параша! – скривилася Ізгара, - Зразу ясно, що ці ельфя недороблені, хоча намисто з сапфіровими черепушками дуже гарне. От це по нашому!
Двері з грохотом розкрилися і до світлиці зайшов Мелькор, підтримуючи за руку бідолашного Гортхаура. Служниця упала навколішки, поцілувала пантофлю хазяїна, і, жестом, наказала орчицям зникнути.
- Йди до неї, - наказав Чорний Володар, - Спокушай наречену. Я на це подивлюсь, може навіть посміхнусь. Ти такий забавний.
- Так дрихне ж!
- Підіймай цю дивну стервозу, - продовжував валар, - Посміхнись. Та не так, благообразніше. Ось так! Куди лютнею? Не по голові нареченій, а зіграй що-небудь в ельфячому дусі.
Роздалася чудова, дуже мелодійна музика, від котрої Ізгару вирвало і вона ледь виповзла на свіже, з ароматом нечистот, повітря.
- Шо? Я знову у Валінорі? – відкрила очі принцеса, - Ой, мамо!
Галадрієль посунулась до стіни, і прикрила груди простирадлом зі шкур. Їй було дуже страшно, настільки, що зуби відбивали чочотку.
- Я тебе зараз того…, - прошипів Гортхаур.
- Жри, негіднику! – відповіла жінка і в її очах блиснуло полум’я Аману, - Я сама залізу в казан!
- Люба, я тебе зараз поцілую, - хихикнув жених.
- Ні! – крикнула принцеса і ледь не відгризла вухо майарові.
- У, сука! – розлютився Гортхаур, - Замочу!
- Мочи! Раб!
- Я може і раб, але не останній з них. А ти будеш дружиною раба!
Гортхаур схопив наречену на руки, поцілував, а потім кинув на нари і почав виконувати свій важкий обов’язок.
- Не буду вас турбувати, мої любі діточки, - лагідно промовив Мелькор і, наспівуючи пісеньку про ельфійку та зелену травку, вийшов надвір.

*   *   *
В великому храмі Темряви нестройний хор холощених орків співав молитву молодим. Хором верховодив сам Мелькор, незрівняний композитор з початку часів. Чарівна Галадріель в чорній сукні була просто неперевершена, безумно реготала та цілувалась з нареченим. Ніщо так не змінює характер жінки, як добра порція кокаїну.
The end!

А по поводу отсутствия кендеров в Средиземье… Пораскинула я мозгами, и пришла таки к выводу, что были они там, родимые, были! Ведь кендер – не что иное, как апгрейдженный хоббит. У которого класс ПЛУТ не ниже 7-го уровня
А некоторые подобные личности у Профессора даже прописаны. «Это колечко – подарочек на день рождения! Оно само меня нашло и само подарилось! Да-да, именно так, я понятия не имею, каким образом оно оказалось у меня в мешочке…тьфу, то есть на пальце! Чес-слово!!!»
Или Фродо – тот еще кендер! Тащит себе и тащит мощный артефакт невесть куда. Потому что навык «сломать магическое устройство» у него сработает лишь в определенном месте в этом мире.

Кендер - не что иное, как гном впавший в детство и страдающий клептоманией.

Как это плюх нет?!?! А куча рассовых бонусов к броскам на удачу, ко ВСЕМ спас-броскам, а также к проверки доброй доли умений?! Про атаку метательным оружием (да если ещи и со спины!) я вообще молчу... Да, что ни говори, несчастный и обездоленный народ...

Тут игру никто не перепутал, мы Толкину как бы играем...
З.Ы. были ли у эльфов палачи...так-с мы играем по Толкину, хотя по-моему уже пора об этом задуматься...

Послушай, Зин, не трогай шурина - какой не есть, а он родня...